«Бути воїном – у нього в крові»: відверте інтерв’ю Анни Романової – дружини загиблого волинського Героя

Смерть найближчих людей стає справжнім шоком, від якого дуже складно оговтатися. Найскладніше випробування зараз проживають українські жінки, чиї чоловіки загинули на війні. Ці жінки є прикладом віри та внутрішньої сили, вони мужні та незламні. Вони – героїні! Аби допомогти та підтримати жінок, яких спіткала ця втрата, своєю відвертою історією поділилась Анна Романова – дружина українського Героя.

Що допомагає переживати біль та втрату? Як допомогти людині, яка втратила близьку людину на війні? А що робити у такій ситуації не варто?

Андрій Романов з позивним Тренер боєць закарпатського добровольчого спецпідрозділу «Сонечко». Попри те, що не мав військової освіти та бойового досвіду, він став командиром однієї з груп розвідки, а згодом його призначили керівником обласного осередку «сонечок» на Волині. Разом з побратимами він мужньо та самовіддано боронив нашу землю від окупантів. Андрій загинув під час виконання бойового завдання на Київщині.

БУТИ ВОЇНОМ У НЬОГО В КРОВІ.

До початку війни ми з чоловіком не вірили в те, що вона розпочнеться. Ми заздалегідь домовились, що у випадку війни, ми з дітьми поїдемо у безпечне місце, а він поїде захищати нас. Це навіть не обговорювалось. Бути воїном – у нього в крові. Він не зміг би просто сидіти, склавши руки, та чекати, коли все закінчиться. Він відчував відповідальність та потребу захищати свою сім‘ю, свій народ, свою країну. 24 лютого ми прокинулись від вибухів. Він сказав мені збирати речі, а сам за 15 хвилин зібрався і поїхав з дому. Разом з товаришами він приєднався до складу добровольчого батальйону «Сонечко», який на той момент займався розвідкою та базувався у Києві.

Ввечері 24 лютого ми виїхали. Він завіз нас до своїх знайомих у м. Івано-Франківськ, а сам поїхав на місце дислокації. Там їхній батальйон і закріпився. Вони виконували складні бойові завдання у Київській області, зокрема займалися зачисткою від окупантів у гарячих точках: Буча, Ірпінь тощо.

31 березня під час виконання одного з таких завдань його не стало. Після цього Київську область оголосили «чистою».

КОЛИ Я ПРОКИДАЮСЬ ТА ЗАСИНАЮ, Я ДУМАЮ ПРО НЬОГО, ПРО НАС

Я думаю про те, як все було і як могло би бути. Незадовго до війни ми переїхали у власний будинок, про який давно мріяли. Ми уявляли, як наші діти бігатимуть влітку по травичці, як ми з ним вечорами будемо сидіти на нашій терасі та багато-багато говорити, як до нас приходитимуть друзі й ми будемо смажити м‘ясо на мангалі. Так, діти бігають, друзі приходять… тільки тепер його немає поряд. І без нього все здається безглуздим і не має сенсу.

Я дуже сумую за ним. Мені не вистачає його посмішки, його голосу, його обіймів. Він був не лише моїм коханим чоловіком, але й найкращим другом, моєю підтримкою та опорою. Він був неймовірною людиною. Таких більше не існує. І зараз я думаю лише про те, яка я була б щаслива зустріти його знову у наступному житті.

ЩО ДОПОМАГАЄ ПЕРЕЖИВАТИ БІЛЬ ВТРАТИ?

Діти. Діти – це найбільша розрада! З ними фізично не вистачає часу сумувати, особливо, коли їх троє.

Друзі. Особливо, його друзі. Я знайомлюся з ним знову і знову, коли вони розповідають мені історії, пов‘язані з ним, про які я раніше не чула. Я відкриваю для себе нові його грані й щоразу переконуюсь, що поряд зі мною був найдостойніший чоловік!

«Однодумці». Назвемо їх так. Дівчата, які опинились в такій ситуації, як я. Ми підтримуємо одна одну і це допомагає нам триматися.

НЕ ПИТАЙТЕ «ЯК ТИ?»

Це найскладніше питання. Воно заганяє в ступор. Тому що відповіді на нього просто немає. Просто будьте поряд, дайте зрозуміти, що до вас можна звернутись щодо будь-якого питання, прохання. Запропонуйте свою допомогу відразу, якщо точно знаєте, що ви зможете ЦЕ зробити. Не будьте голослівними. Дозвольте у вашій присутності проявляти будь-які емоції. Не кажіть: «Не плач/не сердься». Давайте можливість виговоритись, або ж навпаки, не наполягайте, якщо бачите, що з вами говорити не хочуть. Дайте час пережити все це та повернутись до нормального життя. Просто будьте.

ЯК РОЗПОВІСТИ ДІТКАМ ПРО ЗАГИБЕЛЬ ТАТА? ЯК ПОЯСНИТИ/ПІДТРИМАТИ/ ДОПОМОГТИ?

Все залежить від віку дитини. Моєму старшому сину – 10 років. Я відразу розповіла йому правду. Він уже в тому віці, коли може усвідомлювати, що таке смерть. Я тепер завжди кажу, що ми маємо бути разом, маємо бути сильними, що він тепер найстарший чоловік у сім‘ї й, що я покладаюся на нього. Він знає, що в нього є обов‘язки та намагається мені допомагати.

Наймолодшому синочку рік. Він ще нічого не розуміє і говорити з ним про це немає сенсу. Він буде знати тата лише з фото і наших розповідей. Але я постійно згадую тата в його присутності та показую на фото. Напевно, я таким чином намагаюсь зберегти в ньому хоча б якусь «живу» пам‘ять.

Найважче з донечкою, їй майже 3 роки. Вона була дуже «татовою», від народження у них був особливий зв‘язок. Щодня вона говорить про те, що тато їй снився. Постійно запитує про нього і чекає, що він повернеться. Я постійно повторюю їй, що татко на небі, що він все бачить і чує, що він завжди буде оберігати та захищати нас. У силу свого віку, вона ще не може усвідомити. Вона дивиться в небо і запитує: «Де він? Чому я його не бачу?». Мені боляче знову і знову повертатись до цієї теми та говорити їй одне й те ж.

Я вважаю, що і мамі, і діткам у такій ситуації краще працювати зі спеціалістами. Для того, щоб легше, екологічніше пережити біль втрати. На перший погляд, нам може здаватись, що все нормально. Діти активні, веселі, посміхаються, але ми не можемо знати напевне, як відобразиться смерть батьків на майбутньому наших дітей.

БУДЬТЕ СИЛЬНИМИ!

Ваші чоловіки віддали своє життя точно не за те, щоб ви ставили на собі хрест. Ви маєте ЖИТИ. В ім‘я та всупереч. Як би боляче не було, ви жінки Героїв! Ви – Героїні! Тому поводьте себе як героїні. Виглядайте так, ніби саме сьогодні ви зустрінете ЙОГО і підете з ним на побачення. Розвивайтесь, ставте перед собою цілі та створюйте майбутнє, своє та своїх дітей. Саме за це боролись наші чоловіки, за те, щоб ми з вами були щасливими! Тримайтеся з усіх сил та не падайте духом! Ми з вами просто не маємо на це права.

INSTAGRAM: @im.anet

МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ:

«Ти повинна жити за двох»: інтерв’ю дружини загиблого волинського воїна – Христини Чумаченко

Як луцькі салони краси проживають війну?

«Я не хочу спонсорувати військових русні», – блогерка Даша Майорова про вплив війни, страх засудження та створення яскравих мейкапів

Чому потрібно тренуватись під час війни?

«Не можу дозволити собі»: чому нам важливо вміти радіти під час війни

 

ОПУБЛІКУЙТЕ КОМЕНТАР