«Люди звикли до війни»: про труднощі організації благодійних заходів та втому від війни – з перших уст Елліс Мурр

4 лютого, на околицях Луцька відбувся благодійний захід зі збором коштів для придбання броньованих автомобілів ОЗСП «ЛЮБАРТ» ССО, які нині тримають рубежі Бахмуту. Його організацією та проведенням зайнялася луцька психологиня Елліс Мурр разом із партнерками Юлією Вусенко та Олександрою Забіякою. На заході зібралася велика кількість відомих лучан, небайдужих до долі власної країни. Проте чи справді все пройшло настільки вдало та перед якими труднощами постала організаторка Елліс Мурр – з перших уст в інтерв’ю для Space mag.

Нещодавно відбувся благодійний захід, який організували ви з чоловіком. Розкажіть, наскільки складним виявився процес організації, що було у ньому найважчим і чи не завадила вам вагітність втілити всі задуми?

Вагітність навпаки мене стимулювала. Хоча я спала по 1,5 години на добу та наслухалась багато негативу, допомагати з вірою в перемогу – найвища цінність. Хлопці тримають межі, не пускають ворога йти далі. І багато з них може не повернутись назад. А автомобілі, тепловізори та інші прилади рятують життя. І це найменше, що зараз кожен з нас може їм дати. Я хочу, щоб моя дитина народилась у вільній країні. Щоб вона не чула сирен і у неї над головою не літали ракети. Чим більше ми їм допомагатимемо, тим швидше закінчиться війна. Від кожного з нас залежить те, чи є майбутнє у наших дітей.

Організувати благодійний захід нам вдалося за 2,5 тижні. Спочатку він мав бути з мотивацією зібрати якомога більше коштів. Та коли я почала запрошувати партнерів та спікерів, багато хто говорив, що їм потрібен інший рівень. Тому ми почали знаходити найсильніших спеціалістів на ринку, щоб забезпечити усі їхні потреби. Пошук був і вночі, як і листування. Щільний графік підібрати усіх, підготувати сильну сцену, звук, відео, флористику. Я перебирала сотні людей, які саме мають бути на заході. Складність виявилась у тому, що люди звикли до війни, розчарувались, що вона триває так довго, і перестали давати кошти.

Та дивлячись фото, зустрічаючи гостей, (а тепер уже друзів), на вулиці і слухаючи їхні прохання робити ще такі заходи, я бачу, що ми впорались. Дійсно, все було гарно, як сказали гості, «надзвичайна атмосфера», що хочеться повернутись туди ще. Хоча було багато сліз.

Як вам вдається балансувати на емоційних гойдалках, які нам усім зараз знайомі. Ви часто пишете про те, які жахи вам розповідають з фронту. Поділіться, як вдається тримати стрій та не «розклеюватись»?

Найбільшим моїм страхом був початок у 2014 році. Коли я вперше поїхала на передову. Тоді я зрозуміла, що завжди має бути чіткий план, як діяти далі. Зараз у мене сформовані в голові усі виходи, куди їхати, де більш безпечно, а куди, навпаки, – не варто. З часом, коли так багато працюєш з військовими, бачиш все на власні очі, психіка стабілізується. Вона вже не реагує так жорстко і травматично. Як хірург: він спочатку звикає, а потім все робить за інерцією. Варто навчитись користуватись зброєю, вміти надати першу допомогу, як собі, так і ближньому.

Якщо взяти психіку, то варто зрозуміти, пояснити собі, що війну ми не можемо контролювати. Чим більше ми хочемо нею володіти, тим більше росте рівень тривоги. Жити варто, купувати собі щось, ходити на процедури – ці речі дають мозку стабільність. А він саме цього і потребує. Тому я вчу себе жити постійно тут і зараз. Не зупинятись, щоб не потрапити у стагнацію, не відкладати щось на потім. Викинути взагалі ось це токсичне поняття «не на часі». Тому що саме зараз на часі все. Жити так, як боялись до цього, реалізовувати все задумане та бажане. Вдихати цими подіями чи реалізаціями життя у себе.

Який лот виявився найбільш цінним на вашому заході?

Я чекала два тижні гільзу рапіру, кулі та футболку з самого Бахмуту. Гільзу ми викупили собі в музей. Костюм та парфуми від Олександри Забіяки стали найдорожчими лотами. Також алкоголь.

Чи погоджуєтесь ви з думкою, що люди вже втомились від війни? Що порадите робити тим, хто став менше донатити чи просто вигорів?

І втомилися, і провалились у синдром звикання до війни. На самому початку вторгнення постійно лунала фраза «не звикати до війни», що це дуже небезпечно. Так, у нашого мозку є феномен звикання, навіть до всього жахливого, коли ми сприймаємо це за норму.

Це зараз і відбувається з більшістю. Та зізнатись собі в цьому дуже важко. Небезпека тут ховається у тому, що люди можуть не помітити у який бік піде хід цієї події і опинитись не при тій владі та не у тій країні. Я знаю, що мої слова можуть розізлити, але так працює мозок. Він шукає нейтральності. Для нього важлива безпека, хоча і фіктивна.

Головне – розуміння, що без нас нічого не закінчиться. Багато хто опирається, що допомагає Європа. Та одяг, їжа, ліки, автомобілі тощо потрапляють до хлопців лише від нас. Якщо вони будуть голодні і в холоді, то організми не витримають. Якщо не буде автомобілів, вони не перевезуть габаритну зброю і себе. Якщо вони не виживуть, ворог піде далі. До кожного з нас завітають додому за поновленням резервів, жінки не будуть виключенням. І через конвеєр пройдуть всі. Адже від того, що не стане кому захищати, війна не припиниться. Це не дуже мотивує, навіть абсолютно, але це реалії та раціональність.

З якими запитами до вас зараз найчастіше звертаються клієнти?

З тривогою, депресією, ПТСР. У багатьох розпалися сім‘ї та стосунки. Вони вчаться жити по-новому. З вагітністю я почала змінювати базу своїх клієнтів, щоб запити не відображалися на дитині. Тому дуже багатьом відмовляю. Зараз дуже посилились психологічні розлади та захворювання психіки. Контузії у військових і потерпілих цивільних, що потрапили під обстріли.

Зараз в основному беру запити тих, хто виїхав за кордон і влаштовує своє життя там. Як ментально навчитися жити в інших країнах, будувати бізнес, реалізовувати себе. Довгострокові проєкти по менторству, лідерству, ІТ-проєкти.

Чи плануєте проводити подібні заходи ще? Якщо так, розкажіть про плани детальніше.

Так, поки маю сили та можливості. Я не хочу зупинятись на рівні міста, тому наступні будуть в усіх містах країни та поза її межами. Зараз я вже обговорюю такий захід у Києві. Він буде набагато масштабніший, адже я залучаю туди зірок та телеканали, медіа. І час, щоб усе підготувати та сповістити якомога більшу кількість людей. Тепер я знаю, що спочатку варто багато говорити про подію і тоді велика кількість людей долучається. Вже відгукнулись дуже круті партнери.

Я хочу робити заходи справді гарними, давати людям змогу відпочити та перезавантажитись. І щоб кожен захід не повторювався у флористиці та самій організації. Прагну допомагати навчитись жити під час війни. Давати від себе інструменти та роз’яснення, чому наш мозок саме так реагує.