У серпні кіносвіт чекає на екранізацію книги «Там, де співають раки» (видавництво бестселерів Vivat) з однойменною назвою.
Центральною лінією фільму є життя дівчини Кайї, яка увесь час спостерігає за безкраїми луками на узбережжі – маршами. Вона самотня посеред цієї дикої природи, їй доводиться в усьому покладатися лише на себе. З-поміж рідних у неї залишився тільки батько, але йому байдуже до доньки. Побоюючись, що її знов покинуть, Кайя не підпускає до себе нікого й ховається від проблем, як це роблять раки, за якими вона любить спостерігати. Та на все свій час, і одного разу дівчина усвідомлює, що ладна розділити з кимось свій закритий від сторонніх очей світ.
Режисером екранізації стала Олівія Ньюман, а Різ Візерспун виступила продюсеркою фільму. Головні ролі в стрічці виконали Тейлор Джон Сміт та Дейзі Едгар-Джонс. Аби знайти з яким настроєм йти на фільм, пропонуємо ознайомитися з уривком цієї книги.
УРИВОК
1
МАМА
Ранок був сповнений нестерпної серпневої спеки, через що вологий подих маршів оповив дуби та сосни густою імлою. Від заростів карликових пальм не долинало звичного шелесту, і ніщо довкруги не порушувало тишу, хіба що окрім помахів крил чаплі, яка поволі здіймалася над лагуною. Раптом Кая, худенька шестирічна дівчинка, почула голосний ляскіт москітної сітки на дверях хатини. Стоячи на ослінчику, вона на мить припинила відчищати пригорілу кашу від каструлі й опустила її в мийку, наповнену каламутною мильною водою. Тепер не чути було жодного звуку, окрім її власного дихання. Хто ж це пішов? Тільки не мама. Вона б ніколи не грюкнула дверима.
Та коли Кая вибігла на ґанок, то побачила, як її мама, вдягнена в довгу, аж по кісточки, коричневу спідницю в складку, прямувала піщаною стежкою. На ногах у мами були тупоносі черевички на високих підборах, зроблені зі штучної крокодилячої шкіри. Її єдина вихідна пара. Кая хотіла гукнути їй услід, проте побоялася розбудити батька, тож, відчинивши двері, так і лишилася стояти на цегляних сходах. Звідти їй було видно, що в руці мама несла блакитну дорожню валізу. Зазвичай, без тіні сумніву, Кая знала, що скоро мама повернеться додому зі шматком м’яса, загорнутим у заяложений брунатний папір, або з курячою тушкою, голова якої звисатиме з краю сумки. Проте вона ще ніколи не взувала черевичків на підборах і не брала із собою валізи.
Там, де стежина вибігала на лісову дорогу, мама завжди оберталась і, високо здійнявши руку, махала на прощання, перш ніж рушити шляхом, що петляв через лісисті торфовища й порослі очеретом лагуни, а під час відливу виводив аж до міста. Та сьогодні вона не спинилася і простувала далі, де-не-де спотикаючись на вибоїнах. Її висока струнка постать виринала поміж деревами, аж поки наостанок серед листя не майнув краєчок білої хустинки. Кая кинулася до того місця, де добре було видно дорогу, переконана, що мама неодмінно помахає звідти. Але все, що вона побачила, був проблиск блакитної валізи — її яскравий колір видавався неприродним серед зелені лісів, а наступної миті й він зник. Важкість, немов трясовина, переповнила дівчинці груди, коли вона повернулася на ґанок. З єдиним наміром — чекати.
Кая була найменша з п’ятьох дітей. Вік своїх чотирьох братів та сестер, значно старших за неї, згодом вона вже не могла пригадати. Разом із мамою й татом вони тулились у тісній, абияк складеній хатині з верандою, що визирала з-під віт високих дубів.
Джоді, найближчий за віком до Каї брат, із яким у них, однак, була різниця майже в сім років, вийшов із дому і став поруч на ґанку. Як і дівчинка, він був чорнявий, темноокий. Джоді навчив її пташиних пісень, назв зірок, як правити човном, петляючи в порослих травами заводях.
—Мама повернеться, — сказав він.
—А раптом ні? На ній були крокодилячі черевички, — схвильовано мовила Кая.
—Мами не кидають своїх дітей. Їм це не властиво.
—Але ж ти сам розказував мені про лисицю, що залишила своїх малят.
—Так, проте бідаха розпорола собі лапу. Вона померла б з голоду, якби спробувала прогодувати і себе, й малих. Тож їй довелося покинути малят, щоб видужати й народити нових дитинчат, про яких вона зможе ліпше піклуватися. Мама не помирає з голоду, вона повернеться. — Попри те що брат аж ніяк не був у цьому впевнений, він говорив це, щоб заспокоїти Каю.
Понад силу дівчинка прошепотіла:
—Але мама взяла із собою блакитну валізу, так наче зібралася кудись далеко.
***
Хатина ховалась у заростях карликових пальм, що розкинулись уздовж піщаних мілин, ген до намиста зелених лагун та луків удалині. На багато кілометрів довкола все було вкрите осокою, травою такою невибагливою, що росла вона просто в солоній морській воді. Лиш де-не-де випинались окремі дерева, покручені й схилені додолу під невпинними поривами вітру. Хатину ж зусібіч обступали дубові ліси, що сховали найближчу лагуну, у водах якої повсякчас вирувало життя. Від моря сюди долинали крики чайок і ринуло просякнуте сіллю повітря.
Ця територія мало змінилися за останні п’ять століть. Безладно розкидані серед боліт ділянки землі не були описані в жодних земельних актах. За межі між ними правили природні орієнтири — струмок чи затока, повалене дерево. Лише втікачі й ті, чиє життя звернуло на криву стежку, могли оселитися серед трясовини, під хистким навісом з карликових пальм.
Спокій боліт охороняла пошарпана берегова лінія. Через підступні мілини, шалені вітри та розривні течії, котрі нищили кораблі, як паперові іграшки, вона дістала від дослідників-першопрохідців назву «цвинтар Атлантики». Нині ж це є узбережжям Північної Кароліни. В одному судновому журналі часів колонізації лишився такий запис: «Наш корабель день по дню ішов уздовж берега… проте ми ніяк не могли знайти місця, де можна було б пристати до берега… потім нас накрив несамовитий шторм… Через нього ми були змушені відплисти у відкрите море, щоб урятувати себе й судно, але там нас раптом підхопила сильна течія… Земля була вкрита маршами і трясовинами, тому ми вирішили повернутися на корабель… Усі незгоди, що нас тут спіткали, майже не лишають надії заселити колись цю місцевість».
Ті, хто шукав придатні для життя землі, проминали цей берег, болота якого зажили недоброї слави. З часом він перетворився на таку собі павутину, що притягувала цілий вир бунтівних моряків, вигнанців, боржників, волоцюг, дезертирів і тих, хто намагався ухилитися від сплати податків чи обійти закон. Усі, кого не вбила малярія та не проковтнула трясовина, згуртовувались у плем’я, що налічувало кільканадцять рас та цілий калейдоскоп культур. Пристосуватися до життя в цій глушині щастило лиш найвитривалішим. Будь-хто з тутешніх мешканців міг завиграшки розчистити сокирою невелику діброву й багато кілометрів гнатися за оленем. Подібно до водяних щурів, кожен мав тут власну територію, та водночас повинен був уживатись із іншими або ж ризикував одного дня згинути серед боліт. За двісті років до різношерстої ватаги приєдналися раби-втікачі, прозвані маронами, для котрих марші стали надійним сховком, а також невільники, яким було даровано свободу, — змучені, зневірені й без цента за душею, вони оселялися посеред трясовини, не маючи перспектив на краще життя.
Може, цей край і був суворий, проте достоту не бідний. Життя вирувало тут і у воді, і на суходолі: верткі піщані краби, повільні раки, водоплавна дичина, риба, креветки, устриці, вгодовані олені та жирні гуси — усі вони мало не самі йшли до рук. Той, хто готовий був трохи потрудитися, завжди міг добути собі ситу вечерю.
Ішов 1952 рік, і деякі ділянки за понад чотири століття змінили не один десяток випадкових, ніде не зареєстрованих власників. Більшу частину земель було заселено ще до Громадянської війни. Решту зайняли набагато пізніше, особливо в період після Першої та Другої світових воєн, коли понівечені солдати поверталися додому з порожніми кишенями. Болота не ламали їх, а лише загартовували, морально й фізично, і, як кожне благословенне місце, надійно ховали свої таємниці. Ніхто не переймався тим, що люди самовільно захоплювали тут землю, адже нікому більше вона не була потрібна. Зрештою, кожен знав, що марші — це всього лиш заболочене пустище.
Будь-які обмеження давали мешканцям боліт свободу в усьому — від промислу нелегальним віскі до встановлення власних законів, що, на відміну від висічених у камені чи написаних на папері, є міцними й непорушними, закарбованими глибоко в людському єстві. Закони одвічні, незмінні, як ті, що ними керуються і яструби, і голуби. У відчаї, безвиході, лишившись сам-на-сам із загрозою, людина завше звертається до оцих первісних інстинктів, єдиною метою котрих є виживання. Вони спонукають діяти швидко й судити справедливо, попри те що хтось може сприйняти це за жорстокість. Закони виживання назавжди залишаться для багатьох життєвими козирями, адже передаються вони з покоління в покоління частіше, ніж інші, м’якші риси. І річ тут не в питаннях моралі, а в простій арифметиці. Зрештою, і голуби скубуться між собою, так само як і яструби.
Сайт: vivat-book.com.ua
Instagram: @vivat_book
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ:
«Stand with Ukraine!»: добірка книг іноземних авторів, які підтримали Україну
Підбірка книг, які створять романтичний настрій в День усіх закоханих
Дизайн, подкасти та вино: 5 книг для засвоєння нових навичок
5 книг, які допоможуть почати новий рік з чистого аркуша
«Якщо він такий чудовий, чому мені так погано?»: 5 книг про психологію взаємин
